Війна пройшла крізь серця та душі юних захисників — історії ліцеїстів-моряків

Previous Image
Next Image

Військово-морський ліцей імені віцеадмірала Володимира Безкоровайного лиховісного 2014 року був вимушений тимчасово залишити пункт своєї постійної дислокації, місто Севастополь, та вирушити в числі решти військових частин, установ та закладів ВМС Збройних Сил України та вірних Військовій присязі українських моряків до Одеси. А відразу ж після широкомасштабного вторгнення російської орди на українську землю навчальний заклад евакуювали до однієї з центральних областей України, аби убезпечити його вихованців від можливих обстрілів, адже ворог несамовито рвався до Одеси, намагаючись захопити український Південь. Та не так сталося, як йому гадалося. Утім, ліцей поки що функціонує в іншому місті, хоча його особовий склад дуже чекає того моменту, коли знову повернеться до Одеси та, звісно, моря — такого безмежного й такого бажаного.

Ліцеїсти-другокурсники, яких велика війна застала в ліцеї, наразі, як і чимало їхніх цивільних однолітків, старшокласників звичайних шкіл, продовжили навчання у дистанційному форматі, а першокурсники вступали вже в тимчасовому пункті дислокації закладу.

— Честь і хвала батькам, які в такий скрутний час не побоялися та дали дозвіл дітям на вступ до ліцею, — говорить заступник начальника Військово-морського ліцею з морально-психологічного забезпечення капітан 2 рангу Олег Селезько.

Офіцер розповів журналістові АрміяІnform, що близько половини батьків нинішніх ліцеїстів —військовослужбовці і, звісно, переважна більшість із них нині виконують бойові завдання на передовій, боронячи Україну від агресора. Є й серед другокурсників хлопці, які навчаються не дистанційно, вдома, адже батьки наразі воюють. Таких принаймні троє, і вони продовжують навчання в евакуації, залишаючись у ліцейному строю. Серед них — і ліцеїст Антон. На різних напрямках російсько-української війни воюють його тітка-снайпер та дядько, підполковник-десантник. А мама хлопця — начмед однієї з бригад морської піхоти, щойно повернулася з передової і невдовзі знову вирушить рятувати життя українських морпіхів у районі ведення бойових дій. Жінка у війську з 2017 року і за цей час встигла вже тричі взяти участь у бойових діях у районі проведення АТО/ООС та, звісно, опинилася у вирі воєнного лихоліття вже починаючи з 24 лютого минулого року.

Сам Антон цей зловісний день згадує так.
— Нас підняли о п’ятій п’ятнадцять ранку та вишикували на плацу ліцею, — каже юнак. — І вже невдовзі, того ж ранку, хто міг, вирушили додому, а хто вже не мав такої змоги — у складі ліцею поїхали в евакуацію.

В Антона такої змоги не було, адже родом хлопчина з Херсона. Ще протягом двох місяців в окупованому ворогом місті залишалися його бабуся з двоюрідними братом та сестрою, аж поки їм не вдалося вирватися на підконтрольну українській владі територію. Вибиралися довго й важко, у довжелезній колоні, що розтягнулася на багато кілометрів. Та головне — що виїхали, врятувалися, й тепер поки що мешкають на Одещині. Повертатися до деокупованого Херсона не поспішають, адже поки що це небезпечно.

— Під час зимових канікул я їздив до Херсона, — розповідає Антон. — Враження досить гнітючі… Наш будинок уцілів, а ось дім сестри постраждав. Друзі, кого встиг побачили, розповідали, що в окупації було важко. Моторошно та гидко. Та й небезпечно, звичайно. Був і в Антонівці — там, де сумнозвісний Антонівський міст. Селище розбомблене вщент, майже порожнє…

З самої цієї Антонівки родом і 16-річна першокурсниця Юлія. Для неї ця тема — суцільний біль…
— Тієї ночі, 24 лютого, я спала, коли до кімнати забігла бабуся, розбудила мене й крикнула, що почалася війна, — ділиться спогадами дівчина. — Батько ще о четвертій ранку поїхав до своєї військової частини та не повертався. Мати якраз приїхала з роботи, вона працювала медсестрою. Сиділи всі втрьох на ліжку, коли раптом прилетіло у військову частину… Будинок здригнувся, повилітали вікна…

Юля розповідає, що перші ночі — як тоді, ще вдома, так і згодом, уже в Херсоні, заснути вони не могли, боялися спати… У Херсоні спочатку разом із знайомими розташувалися в орендованій 1-кімнатній квартирі. Там їх було 14!.. Переважно — жінки та діти, багато малечі. Спали на холодній підлозі, потім десь знайшли матраци. Згодом переїхали до більшої квартири — до інших знайомих, ближче до маминої роботи.

Поки перебували в окупації, інколи їздили до рідної Антонівки — треба було підгодовувати собак на подвір’ї. Доводилося їхати через ворожі блокпости. Юля пригадує, якою принизливою була процедура перевірки. Декого навіть роздягали, щось шукаючи…

Невдовзі сім’я зважилася на виїзд з окупованого міста. Разом із знайомими вони виїхали до Ізмаїла.

Батько, каже Юля, тоді ледь вцілів. Сержант-контрактник в одній із військових частин Повітряних Сил, минулого року він уже готувався до звільнення в запас за вислугою років та станом здоров’я. Та доля вирішила інакше. Відтоді Юля не бачилася з батьком. Та й телефонний зв’язок трапляється не частіше одного разу на місяць, а дівчині, звичайно, хотілося би набагато частіше… Десь воює, каже Юлія, а де — невідомо…

Її однокурсниця, 15-річна Лілія, також відчула на собі смертельний подих війни, хоча її рідне місто, на щастя, в окупації не було, проте бойові дії там тривали дуже активні. Ліля з Чугуєва. До ліцею вона вступила не випадково, а йшла до своєї мрії та мети кілька років.

— З 11 років я займалася у десантно-спортивному клубі, — розкриває таємницю свого військового шляху дівчина. — Там ми навчалися тактики, орієнтування на місцевості, топографії, фехтування, тактичної медицини, а ще плавали, зокрема на човнах. І тоді в мене зародилася мрія вступити саме до Військово-морського ліцею — я хотіла якусь незвичну професію, і професія військового моряка вабила мене.

Ліля, на відміну від двох попередніх співрозмовників, не з військової династії. Натомість воює її дядько, капітан. Наразі проходить реабілітацію після контузії.

Коли почалося вторгнення, дівчина була вдома в Чугуєві. Стріляли, пригадує, постійно. Коли в будинок влучила ракета, батьки відправили її до тітки у Дніпро. Ну, а закінчивши дистанційно 9 клас, вона втілила в життя свою мрію, вступила до Військово-морського ліцею. Будинок, каже, вже відремонтували — нещодавно вона була на канікулах удома. Та все ж… лячно. Ворога вже відігнали, проте час від часу ще чути канонаду, інколи «прилітає»…

І ще один першокурсник Дем’ян родом із окупованого, на жаль, ще донині, Щастя — того самого Щастя на Луганщині, де тривали запеклі бої, і яке ворогу вдалося захопити тільки минулого року.
— За кілька днів до повномасштабного вторгнення стріляти в наших краях почали набагато більше, і ми тимчасово переїхали до бабусі з дідусем у село, — розповідає про свій шлях з окупації хлопчина. — Вночі двадцять четвертого безперервно стріляли «Гради» — годин 7-8 не припиняли вогонь. Небо тієї ночі було червоним від заграви… Потім над дорогою — вертольоти, на дорозі — танки, над хатою ракета пролетіла…

6 березня хлопцеві виповнилося п’ятнадцять, і після дня народження вони поїхали додому, в Щастя. По дорозі бачив багато загиблих українських захисників, та, мабуть, ще більше — трупів мертвих окупантів. Над дахами гуділи рашистські винищувачі, всі будинки були у слідах влучань куль та снарядів.

Жити в окупації було все сутужніше, згадує ліцеїст. І ось в середині літа вони наважились на виїзд на «велику землю».

— Ми поїхали до Печенігів, — продовжує Дем’ян. — Поки їхали, на блокпостах нас майже кожні п’ять хвилин зупиняли й перевіряли російські солдати — пацани 15-16 років на вигляд. Думаю, це мобілізовані студенти з Луганська. Не те, щоб погано до нас ставилися — якась повна байдужість… Доїхали до річки, по дамбі пішки перейшли, а вже там українській військові зустрічали та машинами вивозили. Спочатку — до Харкова, а згодом ми з мамою, молодшим братом та котом — у тому ж складі, у якому йшли дамбою у Печенігах — переїхали до Львова. Звідти я вже й подав документи до ліцею, вступити до якого мріяв років з десяти.
Ось такі спогади про війну не її безпосередніх учасників, а дітей війни — юних ліцеїстів, яким довелося пережити — кому окупацію, кому — «просто» обстріли та поневіряння. І все — через злочинні амбіції тих, хто незабаром повстане перед міжнародним трибуналом та відповість за свої злочини перед людяністю та людством, обов’язково відповість. У цьому ці хлопці та дівчата переконані на всі сто. Ну, а поки вони продовжують навчання, здобуваючи свою першу, початкову військову освіту. І мріють невдовзі долучитися до лав славних захисників України, які завзято б’ють ворога, женучи його з української землі. До лав найкращої армії світу, впевнені ліцеїсти Військово-морського ліцею!

Олексій Тригуб
Кореспондент АрміяInform
фото автора